Про кішку, яка шукала своїх друзів

Кішка з пухнастим хвостом шукала друзів, але вони не знаходилися. Вона довго-довго їх шукала, а потім почала плакати й голосно кликати:

– Де ж ви, мої друзі, де ви?! Мені зле без вас, мені нема з ким нявкати, мене ніхто не гладить, не розчісує мені шерстку. Ще трохи, і я помру від самотності. Пожалійте мене, знайдіться!

Кішка кликала довго і голосно, але її ніхто не почув. Тоді вона вирішила піти до лісу і шукати друзів там. З надіями вирушила вона в хащі. Але там їй зустрічалися тільки вовки, шакали та змії. Вони всі хотіли Кішку вкусити й вирвати з неї жмут шерсті. І всім їм вдавалося це зробити.

Тоді вона вирішила: «Нехай звір мене з'їсть, я все одно нікому не потрібна». Прийшла вона до річки. Сидить, дивиться на всі боки, все шукає когось – ворог може забути про неї, а друг згадати.

Але порожньо навколо. А, можливо, вона так багато плакала, що очі її розболілися, і вона не бачить уже нічого, крім своєї самотності?

Сидить кішка на березі й думає: «Я так багато ходила, по деревах лазила – я вся в пилу. Треба вмитися». Нахилилася над водою і відразу відскочила. У річці сиділа брудна, хвора, втомлена і плачуча стара.

Злякалася Кішка. Таке страждання і горе були написані на обличчі у старої, що, побачивши її, страшно було – раптом її горе заразне? Походила трохи кішка вздовж берега, шкода було їй страдницю. Сидить та у воді, холодно їй, мабуть. «Треба допомогти їй чим-небудь», вирішила кішка і знову нахилилася над водою.

– Допомогти Вам? У відповідь тиша... «Дивно, – подумала Кішка, – що це з нею?». Придивилася уважніше і раптом ахнула: «Так це ж я!!!». І справді, це була вона. Блукала вона в таких нетрях, у такі глибокі болота потрапляла, повз такі колючі дерева проходила і з настільки злими чудовиськами зустрічалася, що шерсті на неї майже не залишилося. А та, що вціліла, стала брудною і некрасивою.

Її пухнастий хвостик перетворився на тоненький і слабенький, лапки стали тремтячими й стертими. А мордочка – страдницькою.

І виглядала вона старою – всі, хто не гріється біля лагідного вогню любові, старіють.

Подивилася на себе Кішка і сказала: – Я розучилася нявкати, стала некрасивою і дуже втомилася. Мене цураються. Не знайти мені друзів. Єдиний, хто не чекає мене заради подарунків і не хоче моєї шерсті – це моє відображення в річці. Воно хоче бачити тільки мене, належить тільки мені й любить мене. Я піду до нього, адже воно – мій єдиний друг.

Кішка завжди боялася води й холоду, її лякала темрява. Але там, у холодній мокрій темряві, було її відображення, і вона вирішила зробити те, про що давно мріяла – обійняти знайденого друга.

Вимовивши свої останні слова, Кішка кинулася у воду. Вона подумала: «Краще померти в обіймах, ніж жити самій».

Коли вона опинилася під водою, вона побачила як багато там риби: «Та її ж можна з'їсти!». І стала Кішка полювати на рибу і багато-багато наловила, а заодно і плавати навчилася. Вистрибнула вона на берег, поглянула на своє відображення і нявкнула від задоволення. Пірнаючи в річці, вона стала чистою. Наздоганяючи рибку, вона згадала, як чудово стрибати й літати.

Всі вміють літати, тільки багато хто про це забуває. І кожному добре тільки у своєму світі, головне його побачити або придумати. І тоді з тисяч паралельних світів ти потрапиш саме у свій і будеш щасливий.

А Кішка, знайшовши себе – всі, хто що-небудь або кого-небудь шукають, шукають тільки себе – жила довго і щасливо. Чого і всім бажаємо.

Ілюстрацію я намалювала сама. Давно, але вона мені й досі до душі, як і ця створена мною притча. Редактор одного з видань, де я працювала, називав такі матеріали «нетлінкою».

Ілюстрація автора, 20.04.2012