Про кішку, яка шукала своїх друзів

Кішка з пухнастим хвостом шукала друзів, але вони ніяк не знаходилися. Вона довго-довго їх шукала, а потім почала плакати й голосно кликати:

— Де ж ви, мої друзі, де ви?! Мені погано без вас, мені ні з ким нявкати, мене ніхто не гладить, не розчісує мені шерстку. Ще трохи, і я помру від самотності. Пожалійте мене, знайдіться!

Кішка кликала довго й голосно, але її ніхто не почув. Тоді вона вирішила піти до лісу й шукати друзів там. Сповнена надій, рушила вона в гущавину. Але там їй траплялися лише вовки, шакали та змії. Усі вони хотіли Кішку вкусити й вирвати з неї жмуток шерсті. І всім їм вдавалося це зробити.

Тоді вона вирішила: «Хай звір мене з'їсть, я однаково нікому не потрібна». Прийшла вона до річки. Сидить, дивиться навсібіч, усе шукає когось — ворог може забути про неї, а друг згадати.

Але пустка навкруги. А можливо, вона так багато плакала, що очі її запалилися, і вона не бачить уже нічого, крім власної самотності?

Сидить Кішка на березі й думає: «Я так багато ходила, по деревах лазила — я вся в пилюці. Треба вмитися». Нахилилася над водою й одразу відсахнулася. У річці сиділа брудна, хвора, втомлена стара, яка плакала.

Злякалася Кішка. Таке страждання й горе були написані на обличчі тієї старої, що, побачивши її, ставало страшно — а раптом її горе заразне? Походила трохи Кішка вздовж берега, шкода їй стало страждальницю. Сидить та у воді, холодно їй, напевно. «Треба допомогти їй чимось», — вирішила Кішка й знову нахилилася над водою.

— Допомогти вам?

У відповідь тиша… «Дивно, — подумала Кішка, — що це з нею?» Придивилася уважніше й раптом зойкнула: «Та це ж я!!!». І справді, це була вона. Блукала вона в таких хащах, у такі глибокі болота потрапляла, повз такі колючі дерева проходила й з настільки злими потворами зустрічалася, що шерсті на ній майже не залишилося. А та, що вціліла, стала брудною й негарною.

Її пухнастий хвостик перетворився на тоненький і кволий, лапки стали тремтячими й збитими в кров. А мордочка — страдницькою.

І виглядала вона старою — усі, хто не гріється біля лагідного вогню любові, старіють.

Подивилася на себе Кішка й сказала: — Я розучилася нявкати, стала негарною й дуже втомилася. Мене цураються. Не знайти мені друзів. Єдине, що не чекає на мене заради подарунків і не хоче моєї шерсті, — це моє відображення в річці. Воно хоче бачити тільки мене, належить тільки мені й любить мене. Я піду до нього, адже воно — мій єдиний друг.

Кішка завжди боялася води й холоду, її лякала темрява. Але там, у холодній мокрій темряві, було її відображення, і вона вирішила зробити те, про що давно мріяла, — обійняти знайденого друга.

Вимовивши свої останні слова, Кішка кинулася у воду. Вона подумала: «Краще померти в обіймах, ніж жити самій».

Коли вона опинилася під водою, то побачила, як багато там риби: «Та її ж можна з'їсти!» І почала Кішка полювати на рибу, і багато-багато наловила, а заразом і плавати навчилася. Вистрибнула вона на берег, поглянула на своє відображення й нявкнула від задоволення. Пірнаючи в річці, вона стала чистою. Наздоганяючи здобич, вона згадала, як чудово стрибати й літати.

Усі вміють літати, от тільки багато хто про це забуває. І кожному добре лише у своєму світі, головне його побачити або вигадати. І тоді з тисяч паралельних світів ти потрапиш саме у свій і будеш щасливий.

А Кішка, знайшовши себе — усі, хто щось або когось шукають, шукають тільки себе, — жила довго й щасливо. Чого і всім бажаємо.

Ілюстрацію я намалювала. Давно, але все ще подобається, як і ця вигадана мною притча. Редактор одного з видань, де я працювала, називав такі матеріали «нетлінкою».

Ілюстрація авторки

Неллі Верховська Психологиня, кандидатка психологічних наук Більше про нестандартні стосунки дивіться на моєму YouTube-каналі