Я завжди хотіла друзів. Близьких людей. Так склалося, що від самого дитинства у мене був у цьому плані дефіцит. Мало того, найближчі люди, які мали б бути найріднішими, на жаль, грали протилежні ролі.

Я навіть загадувала бажання на Новий рік і дні народження, щоб у мене з'явилися свої люди. Звісно, скептики всміхнуться й скажуть, що вигідніше просити у Всесвіту мільярд доларів. Так, сумувати від самотності на шикарному курорті приємніше, але цінність щирої близькості величезна.

І ось моє диво: зненацька з'явилася подруга! Її попередниця, одногрупниця з університету, після багатьох років дружби не знайшла часу підтримати, коли мене приїхав вбивати маніяк, який давно погрожував. У неї саме в той момент були дуже важливі справи в дитячому садку по роботі (навіть не в NASA, хоча й там можна було б викроїти хвилинку).

Минуло відтоді 9 років. І раптом я знову веду дівчачі розмови, у будь-якому стані виходжу на зв'язок і дуже цьому радію.

Подруга! У мене. Стільки років потому. Дивно й прекрасно.

А з матеріального улову — крутий смартгодинник! Він зі мною розмовляє під час пробіжок і звітує потім про всі видані мною потужності. Понад те, є навіть цілі форуми психів, щасливих володарів таких самих годинників, — вони діляться один з одним новими розробками циферблатів і технічними трюками. І я тепер почесна членкиня їхнього клубу.

«Друзів не здобувають після 30 років, — сказала мені якось наукова керівниця. — Мовляв, усі вони тільки з дитинства». Але якщо дитинство в нас збереглося й торкнулося дитинства в душі іншої людини — тоді ми можемо дружити? І це і є ті самі дива, які можливі навіть тоді, коли перестаєш у них вірити.

Фото авторки, 23 липня

Неллі Верховська Психологиня, кандидатка психологічних наук Більше про нестандартні стосунки дивіться на моєму YouTube-каналі

Осяяна металевим блиском колона котилася київською набережною. Зустрічну смугу перекрили. А водіїв — як на гріх — там зібралося безліч: просто ніде яблуку впасти. Вони завмерли у вимушеному очікуванні й дивилися на байкерів, які, випромінюючи абсолютну крутість, повільно проїжджали повз. Ті не квапилися, даючи натовпу можливість роздивитися їх як слід.

Якщо й існує на світі живе втілення справжнього гонору, то це саме воно. На обличчях вершників, скупаних у поглядах усього міста, читалися велич і урочиста міць! А скільки ж сексуальної енергії випромінювали зо три сотні кремезних чоловіків, вбраних з такої нагоди в усі належні байкерські атрибути... Як розкішно вони вирулювали на своїх наворочених сталевих конях!

Я сиділа за спиною в одного з цих суворих чоловіків, від якого так і віяло висіченою з каменю, легендарною мужністю. Вродливий, похмурий іноземець, який пригнав на фестиваль, закутав мене у свою величезну куртку, зупинившись просто на мосту Патона. Зробив він це попри мої заперечення: замість того, щоб чекати відповіді на запитання «Чи не холодно?», він просто торкнувся моїх закрижанілих пальців, що вчепилися в його тіло.

Відігрівшись і міцно притискаючись до спини свого супутника, я вже дійсно змогла належно оцінити ті кілометри, які він витискав зі свого залізного звіра. Звісно, здавалося, що я ось-ось перелечу через його голову й розчинюся в мряці травневого дощику над Дніпром, проте було лише відчуття польоту і, хоч як це дивно, безпеки. Спокійної захищеності на швидкості 180 км/год.

Серед тих, хто спостерігав за цією ревучою зграєю, був скромний хлопчина років двадцяти. Його майже вщент розбита колимага лише умовно нагадувала мотоцикл. Невже «це» їздило? Судячи з того, що він стояв у третьому ряду на шосе, — таки було на ходу.

Заяложений, пошарпаний одяг власника облягав його худе, тонкокістне тіло. Нічим, окрім мерехтливих заклепок, нашитих на явно батьківську (судячи з розміру) шкіряну куртку, маленький Д’Артаньян похвалитися не міг. Однак його горда постава й високо піднята голова мали куди переконливіший вигляд, ніж десяток пузанів на своїх дорогоцінних «Харлеях». А ще цей зворушливий, але вже такий підкреслено суворий погляд. Боже, який же він був милий, це затяте вовченя!

І всі ці дорогі, до біса звабливі птахи високого польоту (сучасні байкери — це не дешеві бандити, а успішні бізнесмени, що так розважаються), проїжджаючи повз, кивали йому. Спокійно, без зверхності. А хлопчик… Він відповідав їм на рівних. Без догоджання чи вдячності в стилі: «Дякую, панотці, що зглянулися на мене, вбогого!» Він просто вітав їх як свій, бо відчував себе своїм. І вони теж це визнавали.

Догідливість відштовхує. У свою зграю приймають лише рівного. Саме тому треба бути господарем самому собі. Цей концентрований згусток психології і втілював отой грізний малий. Маленька ти людино. Яким же великим ти був у ту мить... 

Фото та відео авторки

Неллі Верховська Психологиня, кандидатка психологічних наук Більше про нестандартні стосунки дивіться на моєму YouTube-каналі

Скільки ж різноманітних членів і мошонок я сьогодні бачила. Іноді — такі дивовижні екземпляри... Багато голих жіночих тіл було також. На цьому тлі особливо приємно відчувати себе красивою. І розкутою — лежала, розпластавшись, а чимало людей затискалися, ховалися. Це не опис групового сексу. Я була на нудистському пляжі в Гідропарці. Нас привезли й відвезли потім на човнику. Поромник мав вигляд справжнього таксиста. Просто річкового.

Це місце — психотерапевтичне. У кого штормить самооцінку через фізичні переваги та недоліки — сходіть на такий пляж. Це в соцмережах ми всі як на конкурсі краси. У своєму ж натуральному вигляді — суворі реалії. І це не страшно — весело! УСІ неідеальні. УСІ. І, бачачи чужу недосконалість, вибачаєш собі свою...

До речі, люди без одягу здаються набагато щирішими й ближчими. Приємне тепле почуття відкритості виникає.

Слідом ми вирушили на атракціон із космічними гойдалками. Там крутять на великій швидкості пасажирів, наче пропелер у вентиляторі. Ще й сам агрегат розгойдується.

Кхм. Як людина, котра стрибала з парашутом, відповідально заявляю: ця круговерть страшніша. Спочатку я реготала від задоволення й дзвінко вищала. Але в якийсь момент стало неприємно. Не смішно й жахливо.

Так, нас прив'язали ланцюгами, затискачами, які здавалися спершу непотрібними. Еге ж! Я панічно боялася, що їх замало. А хлопець-атракціонник старається — думає, я від нудьги притихла, крутить усе дужче. У мене клубок у горлі й лише одне почуття: надія уціліти... Попросити зупинити — не можу, бо потім шкодуватиму і всі подумають, що я — боягузка.

— Може, ще сильніше? — весело запитує він знизу. Маленький збоченець.

Це було схоже на секс із дуже сильним, енергійним, але абсолютно нездарним коханцем. Він трясе тебе, а ти думаєш: «Коли ж це скінчиться?» Після цього тремтіли руки. Хоча наостанок, повиснувши вниз головою, я розсміялася. Дивно, але ще раз теж пішла б.

— Хочу в туалет, — кажу охоронцеві в ресторані навпроти.

В його очах мигнуло підлесливе благоговіння, він заметушився й особисто провів за адресою. Підлетіла офіціантка, миттєво увімкнула там світло й відчинила двері.

— І скільки ж коштує тут кава? — запитую у свого кавалера, розповівши про цей небачений у постсовку сервіс.

До цього ресторану я б повернулася. Хоча б для того, щоб ось так сходити в туалет...

А ще ми бачили дискотеку для тих, кому за 60. Двічі мимо проходили, і всякий раз хотілося ридати. Старі приходять туди, щоб познайомитися й утекти від самотності.

Хтось ще цілком повний вогню. Один бородатий дідусь так танцював! Найпрофесійніший вальс! І партнерка на висоті, але в очі впадав насамперед він... А коли він кружляв її, вона піднімалася навшпиньки.

Привиди минулого століття. Нічого немає важливішого за стосунки та любов. Таких ось танців ради спілкування та обіймів. А Гідропарк — це рай для радянської малечі. Так дивно було гуляти там дорослою. І лякає! Адже якщо колись ми самі були малюками й це минуло, значить, ми теж можемо опинитися одного разу на дискотеці тих, кому за 60...

Тож треба жити зараз. Кохати, грати, летіти, впиватися життям...

Фото та відео авторки

Неллі Верховська Психологиня, кандидатка психологічних наук Більше про нестандартні стосунки дивіться на моєму YouTube-каналі

В нашій довгій дев'ятиповерхівці жила сумна старенька. Самотня — онук помер. Я, мабуть, єдина людина, яка їй симпатизувала, і це було взаємно. Її ображав клан древніх сусідок, який завжди юрмився на лавочці біля під'їзду. Того дня вона зателефонувала:

— Гієни знову про тебе шепочуться! Обговорюють твої вбрання і те, куди ти ходиш! Вдягнися особливо шикарно, щоб ці карги померли від заздрощів, і пройди повз них! Нехай луснуть!

«Добре», — подумала я. Треба вигуляти щойно зшитий шедевр.

І, як на замовлення, лава засідань внизу була повна моїх «найвідданіших друзів». Так... при виді мого золотого вбрання, що переливалося, всі остовпіли. Головна сенсація сезону.

Хотіла піднятися на поверх до своєї «співучасниці» й улаштувати приватний показ, але тут вона сама вийшла і з переможним виглядом на очах у ворогів заходилася мене хвалити. Мало людині треба для щастя. Іноді це просто нова сукня. Навіть чужа.

А тоді емоції зашкалювали у всіх: бабусю розпирало від тріумфу, її опонентки виходили жовчю та злістю, я іскрилася радістю, та й перехожі довкола задоволено усміхалися. Ура!

Фото та відео авторки

Неллі Верховська Психологиня, кандидатка психологічних наук Більше про нестандартні стосунки дивіться на моєму YouTube-каналі