Маленький гордий байкер

Осяяна металевим блиском колона котилася київською набережною. Зустрічну смугу перекрили. А водіїв — як на гріх — там зібралося безліч: просто ніде яблуку впасти. Вони завмерли у вимушеному очікуванні й дивилися на байкерів, які, випромінюючи абсолютну крутість, повільно проїжджали повз. Ті не квапилися, даючи натовпу можливість роздивитися їх як слід.

Якщо й існує на світі живе втілення справжнього гонору, то це саме воно. На обличчях вершників, скупаних у поглядах усього міста, читалися велич і урочиста міць! А скільки ж сексуальної енергії випромінювали зо три сотні кремезних чоловіків, вбраних з такої нагоди в усі належні байкерські атрибути... Як розкішно вони вирулювали на своїх наворочених сталевих конях!

Я сиділа за спиною в одного з цих суворих чоловіків, від якого так і віяло висіченою з каменю, легендарною мужністю. Вродливий, похмурий іноземець, який пригнав на фестиваль, закутав мене у свою величезну куртку, зупинившись просто на мосту Патона. Зробив він це попри мої заперечення: замість того, щоб чекати відповіді на запитання «Чи не холодно?», він просто торкнувся моїх закрижанілих пальців, що вчепилися в його тіло.

Відігрівшись і міцно притискаючись до спини свого супутника, я вже дійсно змогла належно оцінити ті кілометри, які він витискав зі свого залізного звіра. Звісно, здавалося, що я ось-ось перелечу через його голову й розчинюся в мряці травневого дощику над Дніпром, проте було лише відчуття польоту і, хоч як це дивно, безпеки. Спокійної захищеності на швидкості 180 км/год.

Серед тих, хто спостерігав за цією ревучою зграєю, був скромний хлопчина років двадцяти. Його майже вщент розбита колимага лише умовно нагадувала мотоцикл. Невже «це» їздило? Судячи з того, що він стояв у третьому ряду на шосе, — таки було на ходу.

Заяложений, пошарпаний одяг власника облягав його худе, тонкокістне тіло. Нічим, окрім мерехтливих заклепок, нашитих на явно батьківську (судячи з розміру) шкіряну куртку, маленький Д’Артаньян похвалитися не міг. Однак його горда постава й високо піднята голова мали куди переконливіший вигляд, ніж десяток пузанів на своїх дорогоцінних «Харлеях». А ще цей зворушливий, але вже такий підкреслено суворий погляд. Боже, який же він був милий, це затяте вовченя!

І всі ці дорогі, до біса звабливі птахи високого польоту (сучасні байкери — це не дешеві бандити, а успішні бізнесмени, що так розважаються), проїжджаючи повз, кивали йому. Спокійно, без зверхності. А хлопчик… Він відповідав їм на рівних. Без догоджання чи вдячності в стилі: «Дякую, панотці, що зглянулися на мене, вбогого!» Він просто вітав їх як свій, бо відчував себе своїм. І вони теж це визнавали.

Догідливість відштовхує. У свою зграю приймають лише рівного. Саме тому треба бути господарем самому собі. Цей концентрований згусток психології і втілював отой грізний малий. Маленька ти людино. Яким же великим ти був у ту мить... 

Фото та відео авторки

Неллі Верховська Психологиня, кандидатка психологічних наук Більше про нестандартні стосунки дивіться на моєму YouTube-каналі