У замку чаклунки осів сивий пил,

Де казка злітає з-під сніжних вітрил.

Ласкаво знахідки сплітаються в сні,

Втомившись, секрети шепочуть мені.

Твій погляд іскристий лив каре тепло,

Чому ж на ці роки лиш «ні» залягло?

Чого ти лякаєшся? Рідніш нема,

Навіщо цей біль ти створила сама?

Люблю твої жести, шукаю слова,

Я щастя б дала, поки серцем жива.

Дозволь бути поруч — без війн, просто так,

Слугою, живою... дай тільки лиш знак.

Ти йдеш і зітхаєш, минаєш, мовчиш,

Твій погляд, як міна, вбиває, мов ніж.

Ти певна, що жертва, але ти і кат,

Розтопчеш цю мрію — збудую стократ.

Яку ти казку, мій пірате, розкажеш в темряві без краю?

Хай там принцесою я буду, а ти — палким коханим з раю.

Втечемо місячним світанком, потрапим Колумбу у бран.

Відкупимось від забаганок, сховаємося у туман.

В обіймах ми — як діти ночі, зів'ємось міцно, я і ти.

Не треба ні образ, ні сварок, ні гіркоти, ні марноти.

Лиш ми удвох, і наше щастя. Віднині й до кінця світів.

Наш шлях, планети, вітер, зорі. І, звісно ж, вир із почуттів...